Історичні засади формування латинського алфавіту як міжнародного коду

Артеменко Антоніна Іванівна
Старший викладач кафедри іноземних мов факультету маркетингу
Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана
ОСВІТА (Сучасні методи викладання)

Історичні засади формування латинського алфавіту як міжнародного коду
В сучасних реаліях сьогодення графеми англійської мови недостатньо розглянуто з огляду на сучасну поліфункціональну парадигму лінгвістичних знань. Специфіка функціонування літер латиниці в сьогоднішньому мовному просторі потребує нового підходу до їх осмислення. Нагадаємо, що латиниця неодноразово привертала увагу лінгвістів, в Україні навіть були спроби перейти з кирилиці на латиницю. Так, Й. Лозинський уважав, що «для слов’янських народів було би ліпше прийняти одну азбуку, а власне латинську, яка ввела би їх безпосередньо в круг європейських культурних народів і влегшила би тим народам знайомитися з письменством всіх слов’янських племен» [4, с. 289].
Відомо, що латинський алфавіт, яким послуговуються у всіх частинах світу, був створений, як і кирилиця, на основі алфавіту грецького. Їх подібність очевидна: збігається написання багатьох сучасних прописних букв, хоча звукові значення можуть і відрізнятися – А, В, С, Е, Н, К, M, О, Р, T, Х [3, с. 127].
Отже, латиницю вважають однією з найдавніших систем письма, якою користувалися ще давні римляни. Вона лягла в основу письма більшості народів Західної Європи. Її назва бере початок від племені латинів. Латиниця – відгалуження етруського алфавіту, що, відповідно, походить від грецького письма. Найдавніший напис латиницею виявлено на золотій застібці з м. Пренесте (VI – V ст. до н е.). Після IV ст. до н. е. напрям письма був тільки зліва направо, а до цього часу – справа наліво, пізніше – перший рядок тексту читався справа наліво, а другий – зліва направо, і так до кінця тексту (т. з. бустрофедон). Спочатку користувалися маюскульним письмом, тобто вживалися лише великі літери, а з VIII ст. – великі й малі (мінускульне письмо). Форма літер усталилася в I – V ст. Латиниця стала основою багатьох мов Європи, зокрема, романських, германських, західнослов’янських, окремих південнослов’янських, фінно-угорських, низки мов Африки, Америки, Азії. До речі, значна частина писемної спадщини України створена саме латиницею (латинською та польською мовами) [6, с. 269].
Проте, щоб краще зрозуміти процес з’яви букв сучасного англійського алфавіту та з’ясувати давні назви літер, необхідно простежити походження назв сучасних протобукв та шлях їх трансформації з алфавіту фінікійського до латинського.
Причину появи першої послідовної букво-звукової системи слід шукати саме в історії. Букво-звукова система з’явилася в перших століттях І тис. до н. е. Творцями першого алфавіту вважають фінікійців, які вперше в історії людства створили письмо на основі звукового принципу.
У мовознавстві традиційно існує думка, що деякі народи запозичували букво-звукове письмо, дещо змінювали його алфавітний склад, пристосовуючи до своєї звукової системи, наприклад, грецьке письмо сформувалося на основі фінікійського, а латинський алфавіт, як і всі інші європейські писемності, на основі грецького. Отже, сучасний англійський алфавіт є утворенням кількох кроків запозичення: він пройшов шлях від фінікійців до греків, а далі через відповідні історичні мовні зміни до сучасності.
Важливо нагадати, що кожна буква фінікійського алфавіту мала внутрішню форму, відповідну номінацію, тобто мала назву. Ці номінації базувалися на акрофонічниму принципі, тобто звукове вираження букви завжди відповідало першому звуку в її назві.
Греки значно перебудували письмо, запозичивши фінікійське. Найбільша зміна, що мала величезний вплив на подальшу історію письма, полягала в тому, що в грецькому письмі з’явились особливі букви для позначення голосних звуків. Перехід греків від консонантного до локалізованого письма був зумовлений тим, що кореневі основи грецьких слів (на відміну від фінікійських) складались як і з приголосних, так і з голосних звуків; багато грецьких слів відрізнялися тільки голосними і при консонантному письмі писались би однаково [5, с. 45].
Виникнення в греків особливих знаків для голосних було зумовлено двома сприятливими обставинами. По-перше тим, що складове письмо незручне для грецької мови з її складовим різноманіттям і з наявністю суміжних і кінцевих приголосних. По-друге, у фінікійському алфавіті були букви (waw, jod, alef, ain, he, hёt), що слугували для передачі відсутніх у грецькій мові напівголосних і гортанних звуків фінікійської мови. У процесі читання фінікійських текстів греки ці букви, очевидно, вимовляли як близькі до них голосні грецької мови. Надалі така вимова закріпилася за цими буквами і при написанні текстів грецькою мовою [2, с. 237].
Римляни одні букви вилучали як непотрібні, інші ж пристосувати до нових завдань. Крім того, римляни не перейняли традиційні назви грецьких літер, що і призвело до втрати їхньої внутрішньої форми. Римляни сліпо не перейняли етруського алфавіту, а свідомо і з гарним фонологічним чуттям адаптували його до потреб своєї мови. Однак цей алфавіт мав один значний недолік: він не передавав такого суттєвого аспекту латинського вокалізму, як розпізнавання довгих і коротких голосних. До речі, спочатку латинський алфавіт мав 21 букву, а тепер – 25 [1, с. 612].
Крім того, з огляду на діахронію літери також мають внутрішню форму та виражають відповідні культурні концепти. Простеживши факт наявності фінікійських та грецьких літер у латиниці, потрібно звернути увагу на походження англійської системи письма. Цей історичний аспект дасть можливість дослідити окреслену проблему в діахронічному вимірі, без якого важко вибудувати сучасну теорію щодо омовлення графем, вербалізації відповідних концептів.
Література:
1. Дирингер Д. Алфавит. Перевод с англ. И.М. Дунаевской, Г.А. Зографа, И.А. Перельмутера. Изд-во иностранной литературы. – М., 1963. – 655 с.
2. Истрин В. А. Возникновение и развитие письма/ В.А. Истрин. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – 396 с.
3. Кириллица – латиница – гражданица: [коллективная монография]/ [отв. ред. Т. В. Шмелева]. – Вел. Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2009. – 340 с.
4. Космеда Т. А. Комунікативна компетенція Івана Франка: міжкультурні, інтерперсональні, риторичні виміри: [монографія]/ Т.А. Космеда. – Львів: ПАІС, 2016. – 328 с
5. Моисеев А. И. Звуки и буквы, буквы и цифры/ А.И. Моисеев. – М.: Просвещение, 1987. – 192 с.
6. Українська мова: Енциклопедія/ [редкол.: В.М. Русанівський (співгол.), Тараненко О. О. (співгол.), М. П. Зяблюк та ін.]. – [1-ше вид.]. – К.: Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 2000. – 752 с.