Катастрофа Аберфана: школярі, які вижили 55 років по тому

З моменту катастрофи в Аберфані пройшло п'ятдесят п'ять років, але Джефф Едвардс все ще не може викинути з голови образ свого мертвого однокласника, що спочиває на його лівому плечі.

Тодішній восьмирічний хлопчик був одним з 240 школярів в початковій школі Пантгласа, коли гірка вугільних відходів звалилася зі схилу пагорба, захлеснувши школу і навколишні будинки.

У той день, в п'ятницю, 21 жовтня 1966 року, загинули 116 дітей і 28 дорослих, знищивши згуртовану і процвітаючу громаду Мертир-Тідвіл в долинах Південного Уельсу.

Джефф сказав, що фізичні травми, які він отримав в той день, згодом зажили, але десятиліття його психологічної травми «ніколи не будуть виправлені».

День маленького Джеффа почався, як і багато інших, з прогулянки в школу через його шахтарське село, яка процвітала навколо шахти Мертир-Вейл.

Але в 9:14 того ранку його життя назавжди змінилася.

«В одну хвилину ви були молодим хлопцем, який з нетерпінням чекав канікул на половину семестру, чекав початку уроку, а в наступну хвилину на моєму плечі лежала смерть, і мені довелося дуже, дуже швидко вирости. Моє життя повністю змінилося», - сказав він.

Він і його однокласники Гейнор Меджвік і Джеральд Кирван, яким на момент катастрофи також було вісім років, згадували події того дня в подкасті BBC Aberfan: Tip Number Seven.

Гейнор чекала, поки її вчитель почне урок математики, коли «через кілька секунд цей шум з'явився абсолютно з нізвідки».

Вона сказала: «Це був жахливий шум, грім - все голосніше, голосніше і голосніше».

«Це було схоже на шум реактивного літака або щось в цьому роді», - додав Джеральд.

Гейнор сказала: «Я пам'ятаю, як повернула голову, побачивши цю чорну масу, і спробувала встати і бігти до дверей».

«Потім було відключення світла. Люди буквально заморожувалися на своїх місцях».

«Я бачив, як велика чорна маса билася у вікна», - згадував Джеральд.

Джефф виявився в пастці: «Наступне, що я пам'ятаю, - це те, як я прийшов до тями з усім цим матеріалом, який прийшов з іншого кінця кімнати на мене».

«Весь цей матеріал був наді мною, всі ці крики, але назавжди запам'яталася голова дівчинки на моєму плечі ...»

«Коли я думаю про катастрофу, це [зображення] викликатиме проблеми на багато років вперед», - сказав він.

«Я не пам'ятаю, щоб на мене потрапила суспензія», - сказала Гейнор.

«Коли я прокинулася, мене катапультувало в кінець класу - я просто пам'ятаю, як оглядала парти, стільці, бруд, гнойову рідину».

«Я просто лежала, я не кричала, я була в шоці».

Серед крику і хаосу Гейнор усвідомила, що деякі з її однокласників не пережили удару: «Був ще один маленький хлопчик, який спав, у нього не було бруду на обличчі, я відразу зрозуміла, що він мертвий».

«Навіть в дитинстві ви знаєте, що таке смерть», - сказала вона.

Через кілька годин Гейнор дізнається, що її брат Карл, 7 років, і сестра Мерилін, 10 років, які були в сусідніх класах, також загинули в той день.

«Я чітко пам'ятаю, що була ще одна дитяча рука, яка пройшла через тріщину в стіні в іншому класі і просто висіла», - сказала вона.

«Я не знаю чому, але з якоїсь причини я просто трималася, затискала цю руку і хотіла, щоб ця рука рухалася».

«Коли я зараз оглядаюся назад і коли чую, що мій брат помер, я завжди тримаюся за надію, що, тримаючи за руку ту дитину, це могла бути рука мого брата».

«Я тримаюся за це, це мене втішає».

Коли Джеральд прийшов в себе, він був збитий з пантелику хаосом навколо нього: «Я не знав, що трапилося, я думав, що стався землетрус або щось в цьому роді.

«Всі кричали і плакали», - сказав він.

Він побачив, що одній з його однокласниць, молодій дівчині, вдалося забратися на зруйнований дах школи, і вона кричала, що їй допоможуть.

«Через роки вона сказала мені, що все життя її мучила совість за те, що, коли вона вийшла зі школи, вона втекла додому і нікому не сказала, де я», - сказав він.

«Вона сказала:« Якби з тобою що-небудь трапилося, я не знаю, як би я прожила своє життя».

«Ви не можете собі уявити, як маленька восьмирічна дівчинка, яка росла, думала про це ... тримала це в своїй голові всі ці роки. Як з цим можна жити?».

Діти, які опинилися в пастці, мало що могли зробити, крім як чекати прибуття допомоги.

«Там, де раніше були крики, вони все більше вщухають», - сказав Джефф.

«Фактично люди вмирали, поки ми просто лежали там в обвалі».

Зрештою допомога все ж стала прибувати.

«Перше обличчя, яке я пам'ятаю, було обличчям мого діда», - сказала Гейнор.

Гейнор довелося чекати, поки команда рятувальників відкопає інших дітей і прибере сміття, перш ніж підійти до неї.

«Мене передали ланцюжку різних людей, які допомагали, через вікно, потім ми вийшли на вулицю ... мої ноги буквально розгойдувалися, тому що я зламала собі стегно», - сказала вона.

Вона пережила хвилювання, що виникло навколо місця лиха: «Сирени, машини швидкої допомоги, батьки, хаос, всі бігли всюди, намагаючись знайти своїх дітей».

Незабаром вона возз'єдналася зі своєю матір'ю: «Протягом дуже короткого часу [вона] дійсно не дбала про мене. Вона знала, що зі мною все в порядку, вона знала, що я живий.

«Вона хотіла піти і знайти Карла і Мерилін».

Коли з-під завалів витягали перших дітей, професор сер Менсел Ейлуорд, тоді ще 23-річний студент-медик, їхав додому в Мертир-Тідвіл на хрестини.

Коли він дістався до Даулайс-Топ, його зупинила поліція, яка сказала йому, що він не може їхати далі, бо в Аберфані сталася катастрофа.

Дізнавшись про його медичну освіту, вони відправили його в школу для надання допомоги в рятувальних операціях.

«До недавнього часу я не міг говорити про це, те, що я бачив, ніколи не піде з моєї пам'яті», - сказав він.

«Всі діти сиділи за своїми столами, вони були покриті мулом, брудом і, очевидно, померли від задухи».

«Учитель теж був мертвий, і він стояв перед дітьми, розкинувши руки, наче намагався їх захистити. Це дійсно дуже вплинуло на мене».

Зрештою Джеральд був врятований і доставлений в сусідній будинок.

Через дві години після удару по школі рятувальник помітив серед уламків світле волосся Джеффа, і він був останнім, хто вижив.

Оскільки всі машини швидкої допомоги вже поїхали з місця події, він був доставлений в лікарню в фургоні овочевих магазинів.

Його молодша сестра Джулі, якій тоді було п'ять років, також відвідувала школу.

Пізніше йому сказали, що вона поїхала зі школи на прогулянку зі своїм учителем і однокласниками, коли в школу врізалося сміття, щоб уникнути катастрофи.

У міру того як рятувальні роботи тривали і трупи витягували з-під завалів, каплиця Віфанії була перетворена в імпровізований морг.

Добровольці завернули дітей в ковдри, позначили їх зовнішніми даними і всіма предметами, які вони носили, і розклали на лавах.

Батьки стоїчно вишикувалися в чергу під проливним дощем на вулиці.

Гейнор лежала в лікарні з тих пір, як її врятували вранці, але її батьки ще не прийшли провідати її, так як шукали її брата і сестру.

«Тільки вночі прийшли мої батьки і бабуся», - сказала вона.

«Я запитала, чи все в порядку з Карлом і Мерилін, і мій батько сказав мені:« Гейнор, вони потрапили в рай».

«Це був єдиний раз, коли ми говорили про це».

Приблизно так само ставилися до цього в сім'ї Джеральда: «З того дня, як це сталося, про це більше ніколи не згадували, щось на зразок табу», - сказав він.

«Я ніколи не розмовляв зі своїми братами і не говорив про це з мамою і татом, нічого. Це було схоже на секрет, наш маленький секрет».

Минуло п'ятдесят п'ять років, але деякі рани ще не загоїлися.

«Що стосується травм, я отримав травми голови і живота», - сказав Джефф.

«Ці фізичні травми зникли б самі собою досить швидко, але з психологічними травмами так і не впоралися».

«У тебе це на все життя».