Загальні та особливі правові наслідки недійсності правочину

 Плахотнюк Мирослава Сергіївна

студент 2 курсу, спеціальність 081 «Право» Криворізький факультет Національного університету

«Одеська юридична академія»

ПРАВО (Цивільне право)

 Загальні та особливі правові наслідки недійсності правочину

Необхідно зазначити, що поняття правочину визначено у статті 202 Цивільного кодексу України. Відповідно до вищезазначеної статті правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків[1]. Правочини можуть бути як односторонніми так дво- чи багатосторонніми (договори). Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Якщо буде встановлено,що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин, укладений з порушенням хоча б однієїі з вищезазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вонабула спрямована.

Згідно з частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов’язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, переданого їй за правочином, визнаним недійсним.

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання[2]. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

• повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загальноприйнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення правочину. Часто вживають термін “двостороння реституція”, що підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;
• за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі – відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уречевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій стороні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що становить плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

• відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;
• відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;
• інші правові наслідки, передбачені Цивільним кодексом або іншими законами [3].

Повернення сторін у первісний стан є загальним наслідком недійсності правочину і тому має настати завжди, тобто у всякому випадку недійсності правочинів – як нікчемних, так і визнаних недійсними судом. Відшкодування збитків і майнової шкоди може відбуватися лише за їх наявності та доведеності їх розміру. Повернення сторін у первісний стан може супроводжуватися відшкодуванням збитків, завданих недійсним правочином. Так, дієздатна сторона правочину, яка знала або повинна була знати про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони, має відшкодувати другій стороні або її законному представнику здійснені втрату або пошкодження її майна, а також ті витрати, які необхідні для його відновлення. Відшкодування моральної шкоди з боку дієздатної сторони правочину може вимагатися як стороною правочину, так й іншою особою, наприклад, опікуном або членам сім’ї недієздатної особи, якщо дієздатна сторона правочину знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий стан[4]. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Законом встановлений обов’язок сумлінного ставлення до вчинення та виконання правочину.

Особливості наслідків недійсності правочинів мають місце в разі їх вчинення особами з неповною дієздатністю. Так, повернення майна, переданого за правочином із недієздатною або малолітньою особою, здійснює її опікун або батьки. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка. Особливі правові наслідки недійсності правочинів передбачені для тих випадків, коли правочин було визнано недійсним як вчинений під впливом насильства та обману, – сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі [5].

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 01.2003 № 435-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 40-44, ст.356.
2. Бірюков І.А., Заіка Ю.О. Цивільне право України: навчальний посібник . Київ, 224 с.
3. Дзера О.В., Боброва Д.В., Довгерт А.С. Цивільне право України: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 735 с.
4. Дудченко В.В., Харитонов Є.О.., Харитонова О.І. Цивільне та сімейне право України: підручник. Київ: Правова єдність, 968 с.
5. Штефан М.Й. Цивільний процесуальне право України. Академічний курс: Київ, 854 с.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент, завідувач кафедри кримінально- правових дисциплін Устінова-Бойченко Ганна Миколаївна