Проблемні питання застосування позовної давності в цивільному праві

Зейналян Жанета Артурівна

Студентка 2 курсу,спеціальність 081 «Право» Криворізький факультет Національного університету

«Одеська юридична академія»

Право (Цивільне право)

 Проблемні питання застосування позовної давності в цивільному праві

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов’язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно: вони виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називаються строками.Це виявляеться в тому,що строки позовної давності мають загальний характер.

Позовна давність у доктрині приватного права вивчалася вченими у межах строків і термінів та окремо як самостійний предмет дослідження. Позовній давності присвячені роботи Т. М. Вахонєвої, Г. Ф. Дерев’янко, В.П. Грибано,І. Г. Ф. Дерев’янко, Є. Енгельмана, М. Я. Кирилової, Є. О. Крашенинникова, В. В. Луця, А.А.Павлов, В.О. Пушняка, З.В.Ромовська, О.П. Сергєєва, Т.О. Терещенко, Б. Б. Черепахіна, О. В. Шовкової, та ін.

Позовна давність- це строк,у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК України).Основи застосування позовної давності передбачені главою 19 ЦК України.

О. В. Шовкова пропонує розглядати позовну давність як сукупність темпоральних і «діяльних» рис, де перші знаходять свій прояв у тому, що досліджуване правове явище є певним періодом у часі, а «діяльні» перед- бачають, що позовна давність включає подання позову або вчинення (не вчинення) інших дій в межах строку, втрату права на захист (права на позов). Дана позиція співзвучна з положеннями, що висловлюються в цивілістиці, де позовна давність розглядається як об’єктивне (встановлений законом період часу, який дозволяє особі за допомогою юрисдикційної форми захисту цивільних прав та інтересів здійснити захист оспорюваного, невизнаного чи порушеного суб’єктивного права) та суб’єктивне (уповноважена особа керуючись власними інтересами може скористатися або не скористатися цим правом) явище цивільного права[2].

Виділяються два критерії, що характеризують початок перебігу позовної давності: об’єктивний (юридичний факт з настанням якого починається перебіг позовної давності) та суб’єктивний (момент, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення свого права).

Статтею 257 ЦК України встановлена загальна позовна давність у три роки.Разом із тим для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність:скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність встановлена законом може бути збільшена за домовленістю сторін.У такому випадку договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі і може бути оформлений як окремий договір, так і як пункт основного договору (наприклад, окремим розділом у договорі оренди земельної ділянки).

Складність виникає, якщо позивачем чи відповідачем є юридична особа. Момент, з якого юридичній особі стало відомо про порушення її права, є доволі спірним питанням, яке породило численні проблеми практики. У правовій позиції ВС України у справі No 6-116цс13 (No 35667396 в ЄДРСРУ) суд зазначив про неправильність застосування судом ч. 1 ст. 261 ЦК України, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому дана норма містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав, отже обов’язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Оскільки позивач як юридична особа набуває та здійснює свої права й обов’язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин[3].

При порушенні суб’єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов — це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб’єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє

права, звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб’єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні — це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної давності не обмежується. Вимоги щодо захисту порушеного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувано б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договірних зобов’язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази втрачаються, зумовлювало б хиткість фактичних відносин, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оспорення[4].

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ЦК або в інших нормативних актах.

У літературі висловлюється позиція, що застосування позовної давності не розглядається як вимоги сторони у спорі, оскільки законодавець вказує на застосування цієї давності за заявою сторони, а не за її вимогою1.

ЦК України допускає можливість у договірному порядку збільшити позовну давність, але забороняє зменшувати строк, оскільки це може штучно ставити кредитора у невигідне становище порівняно з боржником, а також аналогічними відносинами, неврегульованими договором.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України: Офіц. Видання. – К.: Ін Юре, 2003.- 664с. 2.Кириллова М. Я., Крашенинников П. В. Строки в гражданском праве.

Исковая давность. Москва: Статут, 2006. С. 15

3. Правова позиція Верховного суду України у справі No 6-116цс13. URL: http://www. gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/37ea7b880d ea5ff6c225 7fe8004a7699/$FILE/6-3029цс15.doc.

 

4. Комаров В.В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб’єкти. – К., 1991

Науковий керівник: к.ю.н., доцент,завідувач кафедри кримінально- правових дисциплін Устінова-Бойченко Ганна Миколаївна