Правочини як підстава виникнення, зміни або припинення цивільних прововідносин

Іваничко Олександра Костянтинівна
студент 2 курсу, спеціальність 081 «Право» Криворізький факультет Національного університету
«Одеська юридична академія»
ПРАВО (Цивільне право)

Правочини як підстава виникнення, зміни або припинення цивільних прововідносин
Юридичними фактами у цивільному праві є обставини, наявність яких тягне за собою виникнення, зміну, припинення цивільних правовідносин. Найбільш розповсюджена та визнана класифікація юридичних фактів – це поділ їх залежно від «вольового критерію», а саме на: дії (тобто, обставини, що прямо залежать від волі людини) та події (обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини й непідвладні їй). Дії, в свою чергу, поділяють на:
1) правомірні (такі, що не суперечать нормам права дії, дозволені, або прямо не заборонені нормами права); 2) неправомірні (правопорушення, делікти). Відповідно правомірні дії у залежності від характеру вольового критерію можуть бути поділені на: 1) юридичні акти; 2) юридичні вчинки [6].
Можна виділити такі основні ознаки юридичних фактів: 1) це конкретні обставини, які існують у певній точці часу і простору (ці обставини певним чином об’єктивовані зовні та характеризують наявність або відсутність певних явищ матеріального світу); 2) вони мають здатність викликати настання правових наслідків (зв’язок факту і юридичних наслідків характеризується його

суб’єктивністю); 3) упорядковуючий, регулятивний характер; 4) гарантування системою юридичних засобів.
Багато сучасних науковців та дослідників, які раніше порушували питання правочину, вважають, що він є найпоширенішим юридичним фактом. Згідно із законом правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [1]. Вчиняючи правочин, учасники правовідносин діють для досягнення певної юридичної мети.
Фіксація правової моделі поведінки в цивільно-правовому договорі між сторонами є засобом встановлення юридичного факту. На вивчення правочину, як підстави юридичного факту, звертала увагу Віденська школа права, представниками якої були Ганс Кельзек і Адольф Меркель. Її основні доктринальні положення були використані в дослідженнях М. М. Агаркова, присвячених поняттю правочину за радянським цивільним правом [3]. Відповідно і вітчизняні науковці були зацікавлені у вивченні цього поняття, наприклад: Ю.П. Єгоров, В.Б. Ісаков, В.О. Кір’ян, О.О. Красавчиков, Н.С. Кузнєцова, В.А. Ліпкан, І.В. Мукомела, Є.О. Харитоновта ін.
Поняття «правочин», є українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу (глава 16). Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [2].
Можна виділити основні ознаки правочину [5]:
1) Правочини є вольовими актами, які спрямовані на досягнення певного результату.
2) Правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин.
3) Правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть за собою виникнення або зміну регулятивних цивільних правовідносин.
4) Дії правочинів завжди спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
5) Правочини регулюють правовідносини між різними суб’єктами цивільного права.
Також, відповідно, можна виділити таку класифікацію правочинів:

а) в залежності від кількості сторін волевиявлення яких є необхідним і достатнім, правочини поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні.
Відповідно до частини третьої статті 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, складення заповіту). Двосторонні та багатосторонні правочини в цивільному праві називаються договорами. Відповідними правочинами є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків двох або більше сторін. Багатостороннім вважається той правочин, на укладання якого необхідна згода трьох та більше осіб (наприклад, договір про сумісну діяльність, укладений між трьома або більше сторонами).
б) залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певного блага іншій, правочини поділяються на платні та безоплатні.
Платні — правочин, в якому одна сторона за виконання нею обов’язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад купівля-продаж.
Безоплатні — правочин, в якому майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов’язання не передбачено, наприклад, договір позички.
в) залежно від моменту з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на консенсуальні та реальні.
До консенсуальних відносяться правочини, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма необхідними умовами договору, необхідними для того чи іншого конкретного правочину (наприклад, договір купівлі- продажу).
Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов’язки у сторін не виникають. г) залежно від юридичного значення підстави правочину для його
дійсності, правочини поділяються на казуальні та абстрактні.

У казуальних правочинах підстава має особливе значення, оскільки від неї залежить їх дійсність. Так, за договором купівлі-продажу майно покупцю передається у власність; за договором майнового найму – у користування. Відсутність підстави (мети) у вчиненому правочину може зумовити його недійсність.
Абстрактні правочини це ті, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстави їх підписання взагалі відсутні чи, якщо вони не є обов’язковими. Як приклад абстрактного правочину можна навести вексель. Незалежно від підстави отримання векселя (чи внаслідок купівлі-продажу, чи внаслідок майнового найму) він зобов’язує одну особу виплатити визначену грошову суму іншій.
д) за строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові.
Строкові характеризуються наявністю строків дії цивільних прав та обов’язків сторін (наприклад, договір майнового найму, в якому визначений строк його дії).
В безстрокових правочинах не вказується строк чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).
Правочин є таким юридичним фактом, який слугує необхідною обставиною виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Такі права та обов’язки реалізуються в рамках цивільних правовідносин і відповідають елементам, з яких вони складаються [6].
Відповідність правочину праву означає, що він не повинен порушувати норм законодавства.
Суб’єктами правочину можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права, які мають відповідну правоздатність та дієздатність.
Таким чином, правочин як юридичний факт є однією з обставин виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, які передбачені законом. В системі таких юридичних фактів правочин займає особливе місце, виділяючись серед інших своїми специфічними ознаками. Правочину, на відміну від інших юридичних фактів, характерне правомірне вольове здійснення особою, яка має необхідний статус суб’єкта цивільного права, юридичних дій, які направленні на створення відповідного цивільного правового результату для себе та інших.
Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 40-44, ст.356.

2. Роз’яснення Міністерства юстиції України щодо форми правочинів від 19.04.2011 URL:https://minjust.gov.ua/m/str_34797.
3. Агарков М. М. Вибрані роботи з цивільного права: навч. посібник. Москва: Центр ЮрИнфоР, 2002. с 452.
4. Бервено С.М., Васильєва В.А., Галянтич М.К. Цивільне право України. Загальна частина: підруч. Київ: Юрінком Інтер, 2010. 976 с.
5. Дудченко В.В., Харитонов Є.О.., Харитонова О.І. Цивільне та сімейне право України : підруч. Київ: Правова єдність, 2009. 968 с.
6. Ісаков В.Б. Юридичні факти в радянському праві: навч. посібник Москва: Юрид. літ, 1984. с.144.