Особливості застосування дистанційного режиму праці на території україни

 Поклонська Оксана Юріївна

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

ПРАВО (Трудове право та право соціального забезпечення)

Особливості застосування дистанційного режиму праці на території україни

На сьогоднішній день дистанційна робота визначається однією із альтернативних форм зайнятості населення. А з урахуванням розвитку використання інформаційно-телекомунікаційної системи та тривалої дії карантинних обмежень у зв’язку з епідеміологічної небезпекою все більше набирає обертів використання даної форми праці у всіх можливих сферах її застосування.

Необхідно відзначити, що окремим проблемним питанням у сфері дистанційної зайнятості присвячували свої наукові праці такі вчені-юристи: О. Демченко, М. Іншин, А. Курова, І. Кисельов, М. Мельничук, С. Мороз, М. Моцар, О. Прилипко, В. Процевський, Я. Свічкарьова, О. Середа, Ф. Цесарський, О. Ярошенко. Проте на сьогодні у вітчизняній науці трудового права форма дистанційної зайнятості все ще в цілому залишається недостатньо ґрунтовно дослідженою [2, с.121].

Закордонний досвід використання дистанційного режиму праці показав, що наукові заклади самостійно регулюють трудові відносини з працівниками через встановлення дедлайнів та графіків процесу дослідження. Так, зарубіжні науковці Т. Д. Ален, Т. Д. Голден, К. М. Шоклі у роботі визначають, що дистанційний режим праці має застосовуватися для тих працівників, які мають високий рівень самоорганізації, при цьому ефективність дистанційної роботи також залежить від задоволеності працівника, рівня самомотивації та самодисципліни. Ці дослідники розкривають важливу перевагу застосування дистанційної роботи, яка полягає в тому, що рівень лояльності працівника до організації підвищується відповідно до часу, проведеного в дистанційному режимі праці. А оскільки працівник відчуває свою належність до організації, працює він значно ефективніше [3, с.185].

Українські юристи, аналізуючи вітчизняну практику використання дистанційної роботи, відзначали недосконалість правового регулювання цих відносин, через що відбувалося багато судових позовів з цього питання. Адже, довгий час подібні трудові відносини в Україні регулювалися методичними рекомендаціями Мінсополітики від 1995 р., які визначають співробітників, що працюють віддалено, надомниками [3, с.185]. Але, з часом визначення поняття

«дистанційна робота» було закріплено в Кодексі законів про працю України (далі- КЗпП України). Так, відповідно до ст. 60 КЗпП України, дистанційна (надомна) робота – це така форма організації праці, коли робота виконується працівником за місцем його проживання чи в іншому місці за його вибором, у тому числі за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, але поза приміщенням роботодавця [1].

При дистанційній (надомній) роботі працівники розподіляють робочий час на свій розсуд, на них не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку, якщо інше не передбачено у трудовому договорі. При цьому загальна тривалість робочого часу не може перевищувати норм, передбачених статтями 50 і 51 КЗпП України [1].

Також, доцільно звернути увагу, що відповідно до ст. 60 КЗпП України, виконання дистанційної (надомної) роботи не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. При цьому, якщо працівник і роботодавець письмово не домовились про інше, дистанційна (надомна) робота передбачає оплату праці в повному обсязі та в строки, визначені діючим трудовим договором [1].

Слід зазначити, що аналіз наукової літератури з питань застосування дистанційного режиму праці дозволив виділити такі ознаки дистанційно праці, як: праця за межами території підприємства, установи чи організації; оброблення значних обсягів інформації; високі вимоги до рівня концентрації; високий ступінь автономності; застосування під час роботи інформаційно- телекомунікаційних мереж для підтримки безпосереднього контакту з роботодавцем, здійснення трудової діяльності за допомогою сучасних засобів та видів телекомунікації [3, с.185].

Разом з перевагами дистанційний режим праці має також і свої недоліки. У роботі серед негативних моментів дистанційної праці відзначається слабкий контроль за працівником збоку роботодавця та відсутність соціального середовища – трудового колективу, який має значний вплив на формування особистості та зароджує в людині почуття відповідальності перед колегами та суспільством [3, с.186].

Отже, дистанційна робота – це одна із альтернативних форм організації праці, при якій працівник виконує покладені на нього посадові обов’язки поза робочим приміщенням з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи. Але не дивлячись на зручність даної форми роботи та наявність позитивних аспектів, все ж таки дане питання потребує вдосконалення в практичній його реалізації.

Список використаних джерел:

1. Кодекс законів про працю України від 12.1971 №322-VIII Відомості Верховної Ради України. 1971. №50. ст.375 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08 (дата звернення- 26.02.2021)
2. Котова Л. В. Дистанційна робота як сучасна форма зайнятості:актуальні питання законодавчого врегулювання. Актуальні проблеми права:  теорія       і       практика.              №       30.       С.       119-127. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/app_2015_30_13

Литовченко І. В. Організаційно-правові особливості застосування дистанційного режиму праці та гнучкого режиму робочого часу наукових працівників закладу вищої освіти. Бізнес Інформ. 2018. № 1. С. 182-187. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/binf_2018_1_27