Класифікація кримінальних провопорушень

Альошина Марія
(Дніпро , Україна )
ПРАВО
(Кримінально-процесуальне право)
КЛАСИФІКАЦІЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВОПОРУШЕНЬ
Таким чином, парламентарі зробили перший крок до кардинальної зміни кримінального законодавства, загалом схваливши один із численних підходів до розуміння кримінальних проступків як різновиду кримінально протиправних діянь.
Виходячи з викладених вище положень, зазначимо, що систему суб’єктів запобігання злочинності складають юридичні і фізичні особи, які відповідно до своїх повноважень здійснюють передбачені законом заходи у сфері протидії злочинності. До кола цих суб’єктів відносяться законодавчий орган, органи виконавчої і судової влади, органи державного управління, культурно-виховні та навчальні заклади, підприємства, установи і організації, що функціонують у різних сферах соціальної життєдіяльності, їх трудові колективи, громадські організації і товариства, охоронні установи, сім’я, громадяни [1].
Як випливає з пояснювальної записки до «Кодексу Га льярдона», його творці міркують дуже «утилітарно» – зміни в нормативній диференціації кримінальних правопорушень вони розглядають не як автономний розвиток національної кримінально-правової системи, а як відображення цілей кримінальноправової політики на відповідному історичному етапі. Відмовляючись від інституту кримінальних проступків сьогодні, іспанський законодавець водночас зберігає в тексті кримінального закону поняття «кримінальне правопорушення», тим самим залишаючи собі «шлях до відступу» – можливість у майбутньому відносно безболісно «реанімувати» вищевказаний інститут [3].
Між тим слід констатувати, що зазначена система існує лише теоретично, на законодавчому рівні вона не створена. Очевидно, що в практичній площині така система має характеризуватися багатогранністю виконуваних завдань із забезпечення безпеки, запобігання, припинення, розкриття і розслідування злочинів, з одного боку, а також розподілом цих завдань між суб’єктами різних рівнів, тобто ієрархічною побудовою [3].
На наш погляд, кримінальне законодавство взагалі не потребує запровадження кримінальних проступків. Для вирішення завдань гуманізації кримінальної юстиції можна було б переглянути типові санкції злочинів невеликої тяжкості (в частині вилучення покарання у виді позбавлення волі). Що ж до системного узгодження кримінального і кримінального процесуального законодавства, то тут можна використати, наприклад, пропозицію, викладену у Висновку на законопроект № 7279-д, стосовно заміни в тексті КПК термінів «кримінальне правопорушення» та «кримінальні проступки» на «злочини» та «злочини невеликої тяжкості» відповідно. У такому разі відпаде необхідність внесення величезної кількості змін до КК України [1].
На сучасному етапі розвитку суспільства інформація перетворилася на один з найважливіших ресурсів, а обліки та інформаційні системи (далі — ІС) стали необхідним інструментарієм майже в усіх сферах людської діяльності, у тому числі й під час розслідування кримінальних правопорушень. Ця діяльність за змістом є процесом пошуку, дослідження та використання інформації, за допомогою якої формується уявлення про об’єкт пізнання. Від кількості та якості інформації, її доступності для працівників органів досудового розслідування, оперативних підрозділів, які проводять слідчі (розшукові) дії, тобто від рівня їх інформаційної забезпеченості залежить ефективність цієї діяльності [2].
Зазвичай у криміналістиці під інформацією розуміють фактичні дані або відомості, які перебувають у безпосередньому причинно-наслідковому зв’язку з подією кримінального правопорушення та характеризують спосіб його вчинення, осіб, які його вчинили, предмети і речі злочинного посягання тощо. Ця інформація є криміналістично значущою, а її джерелами є ідеальні та матеріальні сліди кримінальних правопорушень, тобто всі об’єкти, що їх утворюють.
Поділ поняття, внаслідок якого знаходять його види, завжди здійснюється на основі конкретної родової ознаки, змінюваність якої веде до утворення нових видових понять. Основою поділу може бути не кожна ознака, а лише та, що є суттєвою. Очевидно, що цю суттєву ознаку має бути закладено у визначення поняття юридичної відповідальності, і вона має характеризувати власне цю відповідальність [2].
То що ж є ознакою, на підставі якої родове поняття «юридична відповідальність» поділяють на види? Не в кожному підручнику є відповідь на це запитання, адже коли вживають словосполучення «галузевий поділ», «галузева ознака», «галузева належність», зовсім не очевидно, яку саме ознаку юридичної відповідальності обрано за класифікаційний критерій, яким чином певна галузь права стає ознакою відповідальності [1].
Враховуючи все вищесказане, безсумнівно, запровадження нової класифікації кримінальних правопорушень за ступенем тяжкості – є важливою частиною реформування кримінального законодавства України до вимог реалій життя суспільства. Тобто гуманізація кримінальної відповідальності та спрощення процедури притягнення до кримінальної відповідальності цілком необхідна, однак, зміни до кримінального законодавства, що стосуються можливості затримання осіб за вчинення кримінальних проступків та повернення органів дізнання у кримінальний процес, залишають багато відкритих запитань для всіх учасників кримінального провадження.
Дані питання класифікації кримінальних правопорушень за ступенем тяжкості, потребують подальших детальних наукових досліджень, прийняття нових та вдосконалення раніше прийнятих та чинних нормативно-правових актів.
Література:
1. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студ. юр. вузів і факт./М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація – Харьков : Право, 2001. – 416с.
2. Пионтковский А.А. Объективная сторона состава преступления / Курс советского уголовного права. Т.2. – М. : Изд-во «Наука», 1970.– 470с.
3. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления: Советское уголовное право. Общая часть – М. : Изд-во Московского университета. 1974. – 510с.
4. Гришаев П.И. Объективная сторона преступления: [учебное пособие]/ Гришаев П.И./ Гельфер М.А., Гришаев П.И., Здрвомыслов Б.В. – М. : ВЮЗИ, 1961. – 48с.
Науковий керівник : старший викладач Савенко Вікторія Петрівна