ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БІОСФЕРНИХ ЗАПОВІДНИКІВ

Бразалук Вадим Павлович
курсант 2 курсу, спеціальність 081 «Право» Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ ПРАВО (Екологічне, земельне та аграрне право)

ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ БІОСФЕРНИХ ЗАПОВІДНИКІВ
Питання правового врегулювання особливо охоронюваних об’єктів та територій стало предметом досліджень як для вітчизняної, так і зарубіжної юриспруденції. На сьогоднішній день, особливої гостроти набувають проблеми правової охорони та захисту біосферних заповідників. Станом на теперішній час, на планеті знищено або істотно змінено майже 70 % різноманітних екосистем.
Наша країна є лідером серед європейських держав за площею еродованих земель, а саме приблизно 30 % сільськогосподарських угідь. Така ситуація відображається на співвідношенні площі природної рослинності на одну людину і сягає всього 0,35 га. Площа земель, що є заповідними в Україні в середньому менша в 2,5 рази за європейські країни, а ситуація щодо забрудненості атмосферного повітря на одного мешканця – навпаки, більша в 4 рази[1].
Слід звернути увагу, що ситуація погіршується, як тим, що є суттєві недоліки чинного екологічного законодавства, так і тим, що продовжує поглиблюватись протистояння двох напрямків можливого використання територій національних природних парків, а також біосферних заповідників – збереження та розвиток природних ландшафтів або безпосереднє використання

тамтешніх природних ресурсів. Суперечності та невідповідності в багатьох питаннях, що стосуються правового режиму біосферних заповідників вимагають детального аналізу та модернізації, з метою вдосконалення та приведення у відповідність до існуючих міжнародних екологічних стандартів.
Існування та відновлення біологічних ресурсів, а саме флори та фауни, вимагає запровадження спеціального правового режиму використання територій як середовища існування. Екологічні дослідження останніх років вказують на те, що для самовідновлення та нормального функціонування біосфери необхідна наявність у кожному з регіонів не менше 10 – 15 відсотків площ природно – заповідних територій [2].
Відповідно ЗУ «Про природно – заповідний фонд», національні природні парки – – це природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, які створюються з метою збереження, відтворення та ефективного використання природних комплексів та об’єктів, що мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову та естетичну цінність [3].
Тоді як європейське екологічне законодавство закріплює як головну мету саме створення різноманітних національних природних парків, насамперед – збереження репрезентативних екосистем планети; підтримка біорізноманіття на певному рівні; проведення наукових досліджень, збереження флори та фауни, і в останню чергу в цілях туризму та організація відпочинку.
Таким чином, рекреаційне використання цих територій має другорядний характер і допустимо лише в тому випадку, коли повністю відповідає вимогам належного захисту та відновлення природних ресурсів парку [1]. У той же час найважливішим принципом рекреаційного використання ресурсів національного природного парку має бути чітку закріплення на законодавчому рівні кількості відпочиваючих, які можуть перебувати на його території в межах відповідної зони стаціонарного або короткочасного відпочинку з урахуванням допустимої щільності на одиницю площі.
Слід звернути увагу на той факт, що в Україні існує 40 національних природних парків, загальна площа яких сягає близько 10 тисяч квадратних кілометрів, але нажаль в більшості з них існує ціла низка проблем та негативних явищ, зокрема: недостатні розміри територій парків, що слугують та забезпечують самовідтворення природних екосистем; в межах територій національних природних парків існують населені пункти та навіть

землекористувачі, а суміжні з парком території використовуються доволі інтенсивно [2].
У відповідності до ЗУ «Про природно – заповідний фонд» біосферними заповідниками називаються природоохоронні установи міжнародного значення, які включені біосферних резерватів Всесвітньої мережі у рамках програми
«Людина і біосфера» запровадженої ЮНЕСКО [3]. Через те, що території, які відведені під біосферні заповідники підлягають зонуванню, до кожної з таких зон встановлюється диференційований правовий режим. Останнім часом, досить часто постають питання, пов’язані з можливим впровадженням мисливства на цих територіях. Будь-які зміни в законодавстві, що стосуються дозволу мисливства на вказаних територіях є недопустимими, адже вони істотно суперечать меті створення даних заповідників та тягнуть за собою нехтування цілями, які стосуються збереження та відновлення природних систем та ландшафтів. Таким чином полювання, рибальство та інші види використання та агресивного антропогенного впливу на території біосферних заповідників заборонені. В зоні антропогенних ландшафтів не забороняється традиційне землекористування, рекреація та лісокористування.
В цілому території природно-заповідного фонду України складають тро[b більше ніж 2 відсотки від загальної чисельності українських земель, а в свою чергу межі мисливських угідь сягаються майже 80 відсотків.
Отже, беручи до уваги той факт, що стан флори та фауни, що знаходиться в межах біосферних заповідників з часом погіршується, досить актуальним постає питання щодо вдосконалення та модернізації природоохоронного законодавства, а саме заходів, що стосуються посилення охорони та спрямовані на збереження унікальних природних компонентів та первозданних екологічних комплексів.
Список використаних джерел:
1. А.П. Гетьман, Г.В. Анісімова, А.К. Соколова. Екологічне право: підручник за ред.. А.П. Гетьмана. Харків: Право. 2019. 552 с.
2. Екологічне право. Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл; за ред. А.П. Гетьмана. Харків: Право. 2013. 432 с.
3. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16.02.1992 р. № 2457-ХІІ URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-12#Text (Дата звернення 17.05.2021 р.)
4. Ільків Н.В. Екологічне право України. Курс лекцій. Львів. 2013.

Керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права
та процесу Ярошенко А. С.