FOLLOW US ON SOCIAL

Posted On

14
Січень
2022

Андрій Хмара: «З війни не повертаються»

Андрія Хмару побратими, в першу чергу, описують, як відчайдушну людину та учасника бойових завдань. Та ким він сам себе відчуває? Андрій потрапив в АТО у травні 2014 року, будучи простим фермером. Після розмови про те, що робити далі, отримав зброю та потрапив в батальйон «Айдар».

«Не хотілось, щоб тут війна була, тому що я знав, що до цього йде. Пам’ятаю Грузію 2008 року, все це вивчав, читав. В мене сім’я, не хотілось, щоб з ними щось сталось» – каже Андрій про свою мотивацію.

За його словами, він був простим солдатом. Охороняв блокпости, перевіряв документи, їздив на виклики, супроводжував товаришів при перевезенні зброї чи продовольства та багато іншого. На передову Андрій потрапив 14 лютого 2015 року, на День закоханих. Це було Золоте-4.

«Запам’яталась тоді тиша, морозний день, навколо нас нікого не було. Йшли перевіряти периметр, я один з перших пішов дивитись, які позиції займати» – згадує ветеран. – «Як ми зайшли, почався обстріл. Я виходжу з хлопцями на позицію, а постріли були недалеко. Мені кричать, щоб я падав а землю, а я їм: «Як я упаду, тут же брудно, я ж вимажусь!» Це перше, що я тоді сказав, через стрес. Потім хлопці з мене сміялись».

Ще один випадок про свою несподівану реакцію Андрій запам’ятав, коли був на позиції зі своїм другом та потрапив під вранішній обстріл.

«Я спостерігав за позиціями, а поряд будівля стара шахтна була, щоб вскочить від осколків. Зима була, то ми туди ховались. І от вночі чергували з Сашком Ліверіним, і по нашим позиціям почали стріляти, а потім по селу стріляють. Я запитував по рації наказ про нашу відповідь на постріли, та наказу так і не було. А друг каже: «Треба відповідать!» і поліз лівіше від мене у комиш. І почав стрілять. Я від несподіванки злякався, що поруч стріляють, та ще й міни туди полетіли, то я зстрибнув в окоп і застряв. Скинув бронежилет, вискочив, як з панцира, і в укриття. А друг «на карачках» виповз звідти. Ще й загубив ріжок з автомата, потім шукали днем» – розповів Андрій.

Про довіру і дружбу

На початку, згадує герой статті, було важкувато: мороз -28 градусів, у бійців відмерзали ноги, та й людей мало було. Тож в наряд заступали частіше, і вистоювали до чотирьох годин. А потім бігли грітись, бо ноги мокрі і тіло замерзає. Бувало, за добу кожен міг тричі заступали в наряд, бо чергувались.

Зараз Андрій з усіма побратимами має дуже дружні стосунки, бо вони стали його ріднею. В цивільному житті стало менше друзів, як зізнається ветеран, бо люди, далекі від війни, менше стали розуміти. З цими людьми Андрій не спілкується та не звертає уваги на неприязнь. Та згадує історію з банкою меду, після якої довіряти незнайомим людям стало ще важче. Історія не стосувалась безпосередньо Андрія, і він не знає, чим все закінчилось, та запам’ятав надовго.

«Біля якогось села підійшов дідусь і угостив хлопців банкою меду. А там вибухівка була. Ттож я переживав, щоб такого не було з нами, і забороняв хлопцям брати від когось їжу. Бо людина наче тобі посміхається, а там хто його знає. Бо деякі ж чекали на «мир руський», а ми не давали» – каже ветеран.

Зміна життєвих позицій

Зараз, зізнається Андрій, у свої 44 роки він став дуже сентиментальний. На його думку, до армії був другою людиною, тепер змінились позиції до життя. Змінилось те, як чоловік ставиться до життя, цінності стали інші. Зараз у Андрія на першому плані родина. З цього приводу йому згадалась історія, як родина дізналась про участь чоловіка в АТО.

«Коли я став служити і отримав зброю, ніхто з рідних не знав, це була таємниця. Мій син тоді вчився на поліцейського і приїхав на вихідні. Я його позвав і сказав, що пішов добровольцем в самооборону. Показав автомат, який сам до цього у руки не брав. А син узяв автомат, швидко його розібрав, зібрав, і каже: «Отак треба робити». Він усе зрозумів і знав, що все до цього йде. Дружина, правда, була засмучена, але потім підтримувала, молилась кожен вечір. Я дуже вдячний родині за підтримку» – розчулено каже герой статті.

«З війни не повертаються»

Демобілізувався Андрій 21 серпня 2015 року. Продовжив займатись фермерським господарством. Потихеньку виводив бур’яни з полів, звикав до мирного життя.

Та адаптуватись було важко. Як зізнається чоловік, коли щось гупало, він не міг на ногах стояти, поки звик. Бачив подібне й у інших військових. Так, була ситуація, коли в місто зайшла «вісімдесятка», а Андрій йшов з роботи. Бійці заїхали в магазин, і лист заліза на даху заторохтів. Один з хлопців став дивитись на небо. Андрій став розуміти, що боєць шукає на небі ознаки обстрілу, та заспокоїв того, показавши на залізний лист.

«Наче себе зі сторони побачив. Пам’ятаю, як обстріл Дебальцевого. Два дні червоне небо від ракет, ревище стояло, як днем світилось. Ракети йшли, гради, смерчі. Нам здавалось, що це через нас летить, що зовсім поруч» – розповідає ветеран.

За зізнанням Андрія, після служби в нього були сильні головні болі, через що він вже двічі лежав у госпіталі в Києві. Там з ним розмовляли психологи, заспокоювали, давали ліки. Та Андрій визнає, що не може спілкуватись з психологами, що це не для нього.

Андрій визнає, що зараз дивиться тільки новини, хоча раніше їх на дух не переносив. Визнає, що розваг стало менше, та родині приділяти часу став більше. Втім, намагається відпочивати від праці. Став рано прокидатись, пізно лягати, та не виключає в якості причини свій вік. І вирить у дієвість трудотерапії.

Також чоловік впевнений, що з війни не повертаються.

«Боєць залишається там назавжди психологічно. Він дивиться новини, що побратим загинув, він переживає всією душею, переживає за його родину. Цивільне життя вже не буде, як до війни. Багато хлопців не витримують» – каже Андрій. – «Та й відношення до військових засмучує. Наприклад, коли я був на відпочинку у цьому році, почув таку розмову за сусіднім столом. Мова зайшла за війну, і один каже: «Я краще тихо заховаюсь, ніж гучно загину». Мені так неприємно стало».

Страхи, зневіра, підтримка

На питання про страхи герой статті каже, що раніше боявся, а зараз не знає, чого боїться. На перше місце ставить переживання за сім’ю

«За них боюсь. Якщо щось станеться знову, щоб зміг їх захистить. Боюсь, що раптом не вдасться це зробити» – зізнається Андрій.

За словами чоловіка, він часто стикається з думкою інших, що зараз йде громадянська війна, що брати б’ються між собою. З думками на кшталт «Донбас хоче свободи, а ви не даєте спокою». Доводити протилежне Андрій зневірився, та цитує класика: «Люди зрозуміють, що війна, коли у дворі ударе снаряд».

Дуже велику підтримку ветеран відчув від волонтерів. За його словами, вони віддавали останнє. В той же час державні пільги для учасників бойових дій майже повністю скасували.

«Це система, що я з цим зроблю?» – каже Андрій.

На питання про мрії Андрій відповідає швидко – «Проїхати на танку по Червоній площі». А також мріє, щоб закінчилась війна, і перестали гинуть хлопці. І впевнений, що це мрія кожного солдата, який добре знає, що таке війна.

 

Матеріал створено в рамках Арт-терапевтичної програми “Блокпост”, що в рамках резиденції “Аура міста” реалізується громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада” за дорученням Федерального уряду Німеччини.